От Sav Ответить на сообщение
К И. Кошкин
Дата 04.03.2003 16:06:18 Найти в дереве
Рубрики 11-19 век; Версия для печати

Re: Вот тут...

Приветствую!


По ходу военных действий:

з автореферату дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Андрій Бульвинський
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКА ВІЙНА 1658—1659 рр.


Регулярні воєнні дії можна умовно розділити на три етапи. Перший етап розробленої автором хронології війни охоплює події кінця вересня — середини грудня 1658 р. На початку цього етапу військам І.Нечая вдається вибити російські гарнізони з ряду міст Білорусії.

Близько 20 жовтня в Україну вступило 20-тисячне російське військо на чолі з кн.Ромодановським із завданням встановити військовий контроль Росії над південними і центральними районами Лівобережжя та забезпечити переобрання на місце Виговського підконтрольного Москві гетьмана. Солдати та вірні царю козаки оволоділи рядом українських міст.

Гетьман Виговський, доручивши полковникам Г.Гуляницькому, П.Дорошенку та О.Силичу зв'язати боєм військо Ромодановського в районі Пирятина, сам вирушив під Київ з метою вибити звідти російський гарнізон, що значно зміцнило б його тили. Проте поразка гетьманських військ 30 жовтня під Києвом та облога Ромодановським козацьких військ у Варві зруйнували всі плани гетьмана і поставили його на межу поразки.

Щоб зберегти вірні гетьманському уряду боєздатні частини, Виговський уклав перемир'я з київським воєводою Шеремєтєвим та послав до Москви посольство з проханням пробачити його "провини" перед престолом, запевняючи у своїй вірності царю. Це перемир'я сприяло зняттю кн.Ромодановським облоги Варви

Не маючи достатніх сил розгромити гетьманські війська у Варві, кн.Ромодановський у другій половині листопада ініціював обрання підконтрольними йому козаками альтернативного Виговському гетьмана для Лівобережної України, започаткувавши тим самим руйнівну для української державності традицію багатогетьманства.

Проте сил, достатніх для вирішальної перемоги, у жодної із сторін на середину грудня 1658 р. не було. Тому і гетьманський, і царський уряди для перелому ситуації на свою користь взимку 1658 –1659 рр. активно готувались до введення в бій нових сил. Москва провела часткову мобілізацію (збір даточних людей у військо з усієї держави за указом від 13 листопада), а Чигирин закликав на допомогу іноземні війська (татарські й польські).

Другий етап війни тривав з середини грудня 1658 р. до другої половини березня 1659 р. У грудні 1658 р., перегрупувавши свої війська, гетьманський уряд перехопив ініціативу: головні російські окупаційні війська опинились заблокованими у Лохвиці. Отримавши підкріплення з Польщі і Криму, Виговський негайно вирушив на Лівобережжя з метою відновити частково втрачений контроль над тими частинами Полтавського, Миргородського і Лубенського полків, в яких уже порядкували російські гарнізони.

Вся зима і перша половина березня 1659 р. пройшли у постійних сутичках гетьманських і російських військ у прикордонних районах та періодичних — під Києвом. Під час походу гетьманському уряду вдалось відновити контроль над більшістю територій зазначених полків. Ряд міст цього регіону, зазнавши грабунків та утисків з боку росіян, добровільно здались гетьманським військам. Але вирішальної переваги над силами опозиціонерів і російськими військами на Лівобережжі Виговський домогтися не зміг, оскільки в їх руках залишалось 10 українських міст. Протягом усього цього періоду сторони, з одного боку, активно готувались переломити ситуацію на свою користь військовими засобами, а з іншого – практикували подвійну дипломатію, постійно заявляючи про наміри мирно врегулювати конфлікт.

Ключовою подією третього етапу війни (кінець березня — початок серпня 1659 р.) був похід орієнтовно 70-тисячної (за нашими розрахунками) російської армії на чолі з кн.О.М.Трубецьким на Україну, який розпочався наприкінці березня. 20 квітня російське військо бере в облогу Конотоп — стратегічно важливе місто на українському прикордонні в районі Путивля. Знайдені нами архівні документи дозволяють точно визначити втрати російських військ під час штурму Конотопа 29 квітня — 3494 чол. Бажаючи розширити підконтрольну росіянам територію, Трубецькой у травні відправив рейдові загони проти гетьманських військ: двічі під Борзну, в район міст Хорол, Говтва та під Ніжин. У Білорусії на початку травня росіянам здались Мстислав і Кричев, а 17 травня війська кн.Лобанова-Ростовського взяли в облогу ставку І.Нечая — м.Старий Бихів.

Українське командування, очікуючи приходу татар, із свого боку намагалося посіяти паніку в російських прикордонних районах та ускладнити зв'язок Трубецького з Росією. З цією метою у середині травня глухівські козаки здійснили ряд нападів на села між Рильськом, Севськом і Путивлем.

У червні 1659 р. запеклі бої між гетьманськими та царськими військами відбулися в районі Глухова на півночі та поблизу Говтви на півдні. Героїчний опір захисників Конотопа й вичікувальна тактика кн.Трубецького дали змогу Виговському дочекатись приходу кримських татар і нав'язати царському полководцю генеральну битву на вигідних для козаків позиціях. Союзницьке військо складалось із 16 тис. козаків, 3 тис. поляків і сербів та 30-40 тис. татар.

Головна битва кампанії відбулась 28 червня 1659 р. під Конотопом в районі с.Соснівка. Реконструйований нами хід битви, який уточнює ряд принципових моментів, був таким. Послані кн.Трубецьким з-під Конотопа війська атакували козаків на переправі через р.Соснівка. Під їх тиском Виговський відступає спочатку вздовж лівого берега Соснівки, а потім вздовж заболоченого русла р.Торговиця в напрямку до городища Пуста Торговиця. Татарські війська на чолі з кримським ханом Мухаммед-Гіреєм, які сиділи у засідці в урочищі Городище, вибравши зручний момент, атакували росіян з тилу, загнавши їх у пастку, оскільки від Конотопу їх відділяла заболочена Торговиця, а спереду і ззаду були татари і козаки. Деморалізовані ударом з тилу, росіяни почали тікати і стали легкою здобиччю татарської кінноти й козацької піхоти. Проведений нами аналіз джерел дає підстави стверджувати, що у цій битві росіяни втратили вбитими 15-20 тис., козаки — 4 тис., а татари — 6 тис. чоловік.

Перемога козацько-татарського війська у цій битві мала в своїй основі три причини. Перша. Низькі бойові якості російської дворянської кінноти в оборонних польових битвах та непридатність царського війська, набраного із ополченців, до оперативного маневрування на полі бою. Друга. Недооцінка воєводами противника і як наслідок – нерозвідана місцевість, де передбачалось вести бойові дії з ворогом, чисельність якого була невідома. Третя. Блискуче використання гетьманом Виговським стратегії концентрованого удару, забезпечене несподіваним обхідним маневром і вчасним використанням прихованого резерву.

Зазнавши поразки під Конотопом, кн.Трубецький 4 липня відступив до Путивля, а Росія почала готуватись до боїв на власній території: 5 липня 1659 р. виходить новий указ про набір даточних людей на солдатську службу, Трубецькому дається наказ зайняти оборону між Путивлем і Севськом. На початку липня Росія переходить в оборонний стан.

Такий розвиток подій дає нам підстави стверджувати, що українсько-російська війна закінчилась розгромом основних сил царського війська, які вторглись на українську територію, і вигнанням їх за межі України (основні воєнні дії завершились приблизно 4 липня, а війна в цілому — на початку серпня 1659 р.). Воєнна перемога козацько-татарського війська в Україні була беззаперечною, але не повною, оскільки в руках опозиціонерів і російських гарнізонів залишались Київ, Гадяч, Полтава, Черкаська Грунь та декілька інших міст. Воєнна кампанія на півдні Білорусії завершилась локальною перемогою російських військ.

Російська держава внаслідок розгрому своїх військ під Соснівкою та татарсько-козацького походу у внутрішні райони країни на початку серпня змушена була тимчасово відмовитись від встановлення повного військово-політичного контролю над територією Війська Запорозького. Накази кн.Трубецькому відправити частину полків у Бєлгород, а самому з основними силами відступити від кордону на тлі розпочатих у другій половині липня консультацій про місце з'їзду представників сторін для "приборкання кровопролиття" та "згоди" свідчили, що Москва під тиском воєнних поразок готова до переговорів із урядом гетьмана І.Виговського та згідна врахувати позицію української сторони.

Події наступних двох місяців (середина серпня — жовтень 1659 р.) після фактичного закінчення війни мали винятковий вплив на її остаточні підсумки. Політична переорієнтація більшості старшини на Росію (присяга царю й закликання російського війська), що обумовлювалась її невдоволенням тим варіантом Гадяцької угоди, яку ратифікував польський сейм, перекреслила військові здобутки гетьманського війська. Таким чином, ми доходимо дещо парадоксального висновку: збройна перемога у війні і політична капітуляція після неї.

Остаточні політичні підсумки війни, які разюче дисонували з безпосередніми воєнними результатами, були закріплені у Переяславських статтях 17 жовтня 1659 р. Росія добилась більшості із поставлених нею на початку війни цілей: увівши війська в головні міста України, вона встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, отримавши прямий доступ до його матеріальних, фінансових та людських ресурсів; дістала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини, суттєво урізавши владні повноваження гетьмана і козацької ради у кадрових та інших питаннях; домоглась формальної згоди козацької старшини не проводити самостійної, а тим більше відмінної від московської зовнішньої та внутрішньої політики; витіснила козацьку адміністрацію з Білорусії, позбавившись у цьому регіоні небезпечного конкурента.


Вот описание самой битвы из летописи Величко:


Його пресвiтла царська величнiсть, бачачи протягом усього минулого лiтнього й
зимового часу вiдверту й безповоротну зраду Виговського й не бажаючи знати й
чути помiж православними християнами кровопролиття, посилав кiлькаразово зi
своiми монаршими грамотами значних своiх людей i, нарештi, дяка Василя Михайлова
, з упоминками йому, Виговському, змiнити свою непостiйнiсть i хиткiсть, а,
будучи безсумнiвно надiйним на неодмiнну до себе монаршу приязнь, залишитися з
усiм малоросiйським народом пiд його рукою. Однак тi монаршi упоминки не
могли нiчого корисного вчинити в затвердiлому i надихнутому лядським духом серцi
Виговського, оскiльки вiн зарозумiвся вiд численних польських обiтниць собi i,
покладаючись на кримську силу, й гадки не мав схилятися на те, до чого приводила
на кращу йому тимчасову й вiчну користь благостиня його царськоi величностi. i
взагалi вiн iшов проти неi i збирався на вiйну, бо стягував до себе на тому боцi
козацьке й ординське вiйсько, прагнучи йти з ним до Лохвицi на Ромодановського.
Вiн i на цей бiк розiслав своi розпорядження до прилуцького полковника
Дорошенка, щоб той став зi своiм полком у мiстi Срiбнiм, а нiжинському
полковниковi Гуляницькому наказав стати зi своiм полком у мiстi Конотопi для
спротиву росiйськiй силi, коли б вона знову потягла з Москви вiд Путивля на
Лохвицю до Ромодановського.

Пiсля цього розпорядження Виговського, коли згаданi полки стали на вказаних
мiсцях, князь Ромодановський з iншими князями й гетьманом Безпалим та зi
всiма своiми вiйськами вийшов у згадане вже Великоднi мiжсвяття з Лохвицi в поле
i виправив вiд себе князя Пожарського зi значною партiiю московського вiйська до
Срiбного на Дорошенка, полковника прилуцького.

Цей князь, прибувши туди, без великоi працi дiстав мiсто Срiбне, а тамтешнiх
жителiв одних вирубав, а iнших забрав у полон з усiма iхнiми набутками. Козакiв
же Прилуцького полку, що там були, так розлякав, що сам iхнiй полковник
Дорошенко, як заiць, гонений по тамтешнiх болотах, заледве врятувався втечею вiд
тодiшньоi своii бiди. Князь же Пожарський, справивши успiшно своi дiло над
Срiбним, повернув звiдтiля до генерального обозу Ромодановського пiд Лохвицю.
Пiсля того дiяння Марс розвинув свою хоругву з iншого боку, вiд Путивля,
звiдкiля притягнув iз численними великоросiйськими вiйськами князь Трубецький.
Вiн пiшов на Конотоп, порубiжне вiд Путивля з Московською державою мiсто
Нiжинського полку, й обложив тут нiжинського полковника Гуляницького з його
полком, а до князя Ромодановського написав звiдомлення про те, що бажаi
з'iднатися з його вiйськами пiд Конотопом для спiльноi воiнноi боротьби з
Гуляницьким, який мiцно замкнувся в Конотопi.

На таке бажання князя Трубецького князь Ромодановський рушив 16 квiтня зi всiма
своiми вiйськами i з гетьманом Безпалим вiд Лохвицi i, прибувши до Конотопа,
обгорнув його найщiльнiшою облогою. Тут князi бавилися дев'ять тижнiв,
пускаючись у численнi воiннi промисли, кидаючись у штурми на мiсто не без
значноi своii втрати, i, нiчого корисного собi не вчинивши, дочекалися там
гетьмана Виговського, який, над сподiванки великоросiян, простував з численними
козацькими та ординськими вiйськами до Конотопа i вже розгромив, натрапивши пiд
Шаповалiвкою, значну партiю московського вiйська. Потiм вiн наблизився до
Конотопа, лишив у певному захистi за рiчкою Соснiвкою всiх татар i з ними
половину козакiв, а сам з другою половиною козакiв несподiвано вдарив на
свiтанку на росiйськi й козацькi вiйська, що були при гетьманi Безпалому.
Цим розбiйницьким нападом учинив вiн превелику шкоду вiйськовим людям, що
здобували Конотоп, i вiдiгнав кiнськi табуни. Однак це було менше лихо вiд
iншого, що мало iх спiткати. Бо згаданi росiйськi князi, Трубецький i
Ромодановський,з товариством, побачивши, що вiйсько Виговського, яке напало на
них, у десятькрат менше вiд iхнього великоросiйського вiйська i, справившись
пiсля несподiваного нападу та не сподiваючись бiльше з Виговським вiйська, а
також пiдступностi вiд нього, виправили зараз же на нього згаданого князя
Симеона Пожарського, давши йому пiд команду кiльканадцять тисяч рейтарiв та
iншого доброго кiнного вiйська. Вiн тодi, Пожарський, мавши мужнi серце i
звiряючись на свою фортуну, яка добре йому послужила пiд Срiбним, вибрався з
наданим вiйськом до Конотопа i зараз же, давши поблизу бiй Виговському, зломив
його не без ущерблення i крiпко став на нього наступати, вiддаляючись вiд
Конотопа. В цiй виправi були взятi козацькi "язики", якi на допитi
застерiгали Пожарського, щоб вiн не гнався далi за Виговським; вони правдиво
сказали, що попереду стоять iще численнi, навмисне залишенi Виговським вiйська з
ханом i султанами Калгою та Нурадином, а також з великими мурзами Ширин-беiм i
Дзяман-Сайдаком. Однак вiн, князь Пожарський, зневажив правдиву розповiдь i
пересторогу собi козацьких пiйманцiв, а, бувши запалений Марсовою охотою, анi
гадки не маючи про змiну своii фортуни, перед усiма своiми воiначальниками
вимовив на козацьку розповiдь такi слова, повнi зайвоi пихи й високоi про себе
гадки: "Давай, ханишка, давай Калгу i Нурадина, давай Дзяман-Сайдака i
Ширин-бея, всiх iх [...] вирубаiмо й полонимо!" А вирiкши те, зараз же рушив
i мiцно почав налягати на Виговського. Коли ж перегнав Виговського через згадану
болотну й грузьку рiчку Соснiвку, яка була вiд Конотопа з милю чи з пiвтори, то
перебрався слiдцем зi всiм вiйськом i сам. Вiн мало вiд неi вiддалився, коли (о
жалю невиносний!), наче мiцний вихор з пустелi чи сильна злива з темноi хмари,
так несподiвано вибухли iз засiдки численнi козацькi й ординськi вiйська
Виговського й ударили мiцним i нестерпним пориванням на православних християн i,
не давши iм анiтрохи справитися, зараз же зусiбiч розгромили iх до решти,
уславши тамтешнi поле й наповнивши рiчку Соснiвку людськими трупами; нарештi
спiймали живцем i самого князя Пожарського i поставили його перед ханом.

Тодi хан через свого тлумача вирiк до нього кiлька слiв, ганячи його за
безрозсудну i збиткову хоробрiсть та легковаження його ординською силою, бо
через це легковаження не лише загубив себе, але й стратив безлiч невинного
государевого вiйська, тодi як багато хто його про це попереджав. Але вiн,
Пожарський, не зважав принаймнi на те, що вже перебуваi у крайнiй невiльницькiй
небезпецi, i, розпалений гнiвом, вилаяв хана за московським звичаiм матом i
плюнув йому межи очi. За це хан роз'ятрився навзаiм i звелiв тут же перед ним
вiдсiкти князевi голову. Отак винагороджено було, бог так зволив, розором i
кров'ю вiйська i його власною невинне пролиття кровi срiблянських мешканцiв i
розор мiста, що iх учинив Пожарський, бо з тоi поразки мiг утекти до свого обозу
пiд Конотоп хiба що хто мав крилатi конi. Хан iз Виговським пiсля такого успiху
спочив на мiсцi бою з годину i купно з усiм вiйськом рушив до Конотопа, але
згаданi князi Трубецький та Ромодановський з товариством, одержавши звiстку про
нещасливу участь Пожарського, лишили Конотоп i стали коло нього зi своiм
обозом для вiйськового чину, оточившись гарматами. Виговський з ханом прибув
сюди невзабарi i сильно бив та натискав, однак нiчого не мiг учинити, бо його
густо й мiцно вiдбивали вiд обозу з гармат. Отак, обороняючись, всi московськi й
козацькi, з гетьманом Безпалим, вiйська рушили вiд Конотопа й, осипаючи довкола
свого обозу частi шанцi й вали, увiйшли до Путивля без жодного великого ущербку.

Хан iз Виговським покинули iх, тодi хан з усiма ордами, лишивши при
Виговському тисяч з п'ятнадцять орди, рушив звiдтiля до Криму. Виговський же,
покинувши з козаками й ордою, яку очолював хан, московський обоз, повернувся до
звiльненого вiд облоги Конотопа i вiдправив Гуляницького з його полком до
Нiжина, а сам iз iншими полками, а найбiльше з тогобiчними та ордою, рушив вiд
Конотопа до Гадячого, прагнучи здобути в ньому супротивного собi наказного
гетьмана Павла Апостола, який замкнувся там зi своiм вiйськом. Прибувши сюди,
вiн нiчого не мiг тут удiяти, повернувся звiдтiль i став обозом неподалiк пiд
селом Крутками. Там вiн дав вiйську невеликий спочинок, вiдпустив
переяславського полковника Тимоша Цецюру з його полком до Переяславля й
повiдпускав iншi полки до iхнiх домiвок, а сам з рештою, тогобiчними полками й
ордою, рушив до Чигрина, куди прибув перед Спасовими запустами й розпустив по
домiвках останнi козацьке вiйсько, а татарам вiдвiв на час мiсце постою.



>Насчет убийства 5000 пленных - это правда?

Не знаю, но сомневаюсь и насчет 5000 и насчет того, что татары их порубали.

>И. Кошкин
С уважением, Савельев Владимир