От Chestnut Ответить на сообщение
К All Ответить по почте
Дата 19.09.2003 12:30:41 Найти в дереве
Рубрики 1941; Версия для печати

1941 год глазами ребёнка (по-украински) - начало войны, эвакуация, сентябрь 41го

Початок вiйни
Хочу написати про довоєнні часи, коли маму готували до операції у Львові, і вона розповіла мені про сон, що виявився віщим. Коли вона лежала в лікарні, вона вже добре розмовляла полською. Їй наснилося, начебто вона в Іржавці, вдома у своєї мами, а моєї баби Параски, і бачить, що на дворі завзято, до крові б'ються два великих червоних півні. Коли ж моя мама звернулася до баби Параски й спитала, чого вони так завзято б'ються, баба відповіла, що то буде війна «з Германом». Мама цей сон розповіла в палаті, і стара полька, що там теж лежала, сказала, що як мама сказала, все так і збудеться. Через близький час маму з лікарні випустили перед операцією додому, і почалася війна. Як саме, я добре пам'ятаю.

Вночі я проснувся від грому. Моя мама піднялась і закрила вікна, і сказала: «Толічка, спи, то грім». Але не встиг я заснути, як вона закричала: «Толя, вставай!» Я піднявся, підбіг до вікна. Наші вікна на другому поверсі – чи на третьому, не пам'ятаю – виходили на військові казарми і на плац, а вдалині, трохи правіше, був аеродром. Я побачив, що по двору казарми бігають солдати в спідній білизні, і горить аеродром – тобто на місці аеродрома великі вогняні ватри, а лівіше казарми заграва на пів-неба (казали, що то горіло місто Дрогобич).

Над головою гуділи бомбовики німецькі з хрестами. Я знав, тому що у мене була така іграшка з хрестом. По вулиці їздили на машинах чотириствольні «Максими» й стріляли по тим літакам, що над нами летіли на великій висоті. Але я не бачив, щоб вони хоч їхній стрій порушили – як летіли, так і летіли, як гули, так і гули, хижо й загрозливо, не так, як зараз гудуть та ревуть.

Ми одягнулися і спустилися з поверху на вихід з будинку. Там були жінки з дітьми і один командир, по-моєму, поранений ще до початку війни, бо наша частина виїхала «в лагері», на літні збори (так в той час казали, зимові та літні лагері).
Саме головне, що по частині не була об'явлена тривога, як я чув уранці у дворі, хоч до цього не було ні дня, ні ночі, щоб батько по тривозі не біг на службу, а я йому заважав намотувати онучі на ноги, і він часто-густо біг босоніж в чоботях, якщо в мої пустощі не вмішувалася мама. Вона їх зараз же припиняла, якщо в цей час була дома, а батько навіть не підвищував голосу, тільки сміявся, оскільки боявся лоскоту. Все це я робив, хоч і знав, що це неправильно. Але мені хотілося звернути на себе увагу і показати, що в нашій сім'ї я теж можу щось зробити, хай і шкоду (таке було моє самоствердження, як я зараз думаю, коли пишу ці спогади).

Евакуація

Після дня ми ніч переночували в своїй квартирі, зібралися, спакували речі, написали на речах бірки з прізвищем, і на ранок приїхали три гусеничні трактори, кожен з трьома тракторними прицепами, і командир, що їх супроводжував, наказав збиратися, а сам почав видавати гроші й довідки про те, хто ми й куди їдемо. Він передав мамі записку на газеті. «Наця, евакуїруйся. Бережи сина.» Оце і вся звістка від мого батька, а твого діда. Він не мав можливості написати листа, але він передав кусочок газети, де сказав те, що сказав.

Жінки обмінювалися адресами, і потім я знаю, що мама переписувалася з Чижиковими в Харкові. Чижикови були нашими друзями, ми дружили сім'ями. У них були дві дівчинки, одна трохи старша, а друга трохи менша.
Офіцер заборонив з собою брати речі, а до всього сказав причепити бирки з прізвищем і брати лише необхідне, бо це «тільки прикордонний інцидент», і ми всі скоро повернемося. Нас погрузили в ті прицепи й повезли на станцію грузитися в теплушки (це дерев'яні товарні вагони з нарами в два яруси зі всіма зручностями в дверях, а де вода в них була – не знаю; пам'ятаю тільки свічку в переносному ліхтарі, що дозволяла в темряві не зіштпвхуватися лобами). Але станція була розбомблена, і нас повезли на якусь платформу, куди під'їхав пустий товарняк із теплушками, і люди почали грузитися. Добре, що речей було обмаль, і погрузка пройшла швидко. Ми з мамою, тіткою Наталкою та мною зайняли місця на верхній полиці біля вікна. Так і рушили.
На другий день після двох чи трьох зупинок почали жінки із женсовєта нашого состава ходити по вагонам і просити дати у кого що було з жіночого верхнього вбрання: спідницю, сукню, жакет і таке інше, бо до нашого состава чи то підчепили, чи підсадили жінок з міста Дрогобича, звідки вони вискочили у чому спали. День 22 червня був спекотний, то вони були дез верхнього одягу, і тому ходили й просили, але я не знаю, що зібрали з нашого вагону, бо речей було дуже мало. Мама зняля з мене зимове пальто, яке я одягнув, бо його тільки пошили – вона потім дуже жалкувала, бо я на зиму залишився без пальта. Так ми і їхали.
Спочатку бомбили часто, і люди розбігалися з вагонів по полю. Поїзд зупинявся і кричав. В наш поїзд бомба не попала, і людям бігати набридло, і вже не весь состав висипав у поле в хліби, а деякі залишалися в теплушках, і ми теж, не пам'ятаю тільки за тьотю Наташу. Мама ставала на коліна, і мене брала під себе, кажучи, що як попаде бомба, то щоб убило разом.

Я бачив, як на сусідній колії горіли теплушки. Казали, що попала бомба у вагон, чи поїзд з пораненими. Але я крім палаючої теплушки там людей не бачив і не чув. Це було на якомусь роз'їзді в полі, я там не бачив ніяких станційних будівель.

Ми сходимо з поїзда

Так ми доїхали до Харкова, де ми мали пересаджуватися на інший поїзд. Це був день, коли було затемнення сонця. Я пам'ятаю, як ми з дівчатками Чижиковими коптили на свічці скло й дивилися на сонце. У Чижикових були в Харкові родичі, й ми розпрощалися, а вони пішли в місто.
Мама з тьотею вирішили, що треба заїхати до родичів і попрощатися, і ми поїхали в Лубни через Гребінку, де пересідали на поїзд до Лубен. У Лубнах ми зняли кімнату біля кінотеатру (я тобі цього будинка не показував), і там ми жили якийсь час. Знаю, що мама ходила у військкомат за грішми, що відраховувалися з батькового атестату, і просила, щоб нас евакуювали далі. Але відповідь була, що в нас було місце на евакуацію, але ми його втратили, так що нас будуть евакуювати в останню чергу.
Але хто думав, що німці дойдуть до Лубен? Адже військова концепція була, що війна буде на чужій території, це так казали до війни, я сам чув у батьковій розмові з Чижиковим. На чужій території й малою кров'ю. В цю пропаґанду вірили, бо наш мехкорпус був добре озброєний, тяга була механічною, коней у корпусі не було. Мабуть, і в мами, і в тітки теж були такі ж думки.

Прихiд нiмцiв

Пам'ятаю, що в той час ми дібралися до села Старий Іржавець, Оржицького району, де жили родичі – тьотя Маруся (сестра моєї мами і мати Сашка, мого ровесника) із моєю бабою Параскою та своїм чоловіком, Афанасієм, їхніми дітьми, Марусею-школяркою та Настею-студенткою, що вчилася в педінституті в Лубнах не знаю на якому курсі. Ще в селі жила тітка Галя (це мати Люби та Маруськи) з чоловіком Андрієм, який в селі був поштарем. В селі як в селі, родичів було багато, та я їх не знаю, бо ми були біженці й спілкувалися тільки з близькими родичами – але там всі всих знали. В селі ми погостювали й рушили в Лубни. Чим і як їхали, не пам'ятяю, але в самих Лубнах біля парка стояла військова колона і на одній машині я побачив собаку з нашої частини, Рубля (як я зараз розумію, це був польський гончак-огар). Рубль мене знав, я його покликав, він стрибнув з машини від солдатів, і серед них ми з мамою побачили старшину писаря з батькової роти. Він сказав, що Галушку бачив на старій границі, казав, що бої були дуже жорстокі, і якогось командира – не пам'ятаю прізвище, але мама його знала – німці підняли на штики, так він казав. Мама віддала йому півлітрову пляшку меду, що її дав дядько Афанасій, і ми розійшлися. Потім при німцях я бачив Рубля у німецьких солдат взимку.

Скоро ми переселилися до Кудриків –це були старі знайомі мами й тітки, у них був син Віктор, мій ровесник. Ми народилися в один час і в одній пологовій кімнаті. Батько його – не пам'ятаю ім'я – був теслею й мав півбудинку напроти Дитячого парку (ти, напевно, знаєш цей будинок), а другу половину будинку він залишив своїй першій дружині з дорослими дітьми. У них квартирувалося два хлопці мобілізованих Совєтами з Києва. У цьому будинку я зустрів німців.

Ми з мамою йшли з міськвиконкому, де домагалися евакуації, але нам сказали, що ми провокатори, бо ще не взятий Київ. То ми пішли додому. Коли минали базар (а він був не огорожений біля кладовища), біля Дитячого парку я побачив наших солдат із пляшками в руках – чоловік вісім-десять, що бігли врозсип через базар і кладовище. Не пам'ятаю стрілянини, але коли дійшли до Кудриків і зустрілися із тіткою Наташею, Кудрик сказав, що сім'я повинна переночувати в погребі. У сараї був глибокий влазний погріб, і ми в ньому переночували.

На ранок відчувалися зміни, але ніхто нічого не знав. Ми вилізли надвір. Було сонячно і спокійно.Напроти двору на стежці під кладовищем стояв молодий солдат із гвинтівкою, із закачаними рукавами у френчі. Як тільки ми підійшли до воріт, то хвіртка відчинилась, і вскочили два німецьких солдати й крикнули: «Рус здавайся!». Але всі сказали, що у нас нікого немає, і вони через двір побігли в садок. Через швидкий час повернулися з гвинтівкою Мосіна, вийшли на вулицю й об бруківку одбили приклад і кинули на бруківці, і бігцем побігли у другий двір. Так я побачив німців.

Ніхто з двору не виходив і нічого не знав, виходити боялися. Тоді тітка Наташа захотіла піти у розвідку, але мама її не пускала, і вони полаялися. У сварці тітка Наташа сказала, що їй нічого боятися, то хай мама боїться, бо вона жінка командира Червоної Армії. Маму це дуже засмутило, і ми пішли шукати другого притулку.
По дорозі зустріли грузовий ЗІС, повний наших п'яних солдатів. Вони навіть їхали на крилах і підніжках, і питали, де німці – як я зараз розумію, щоб здатися в полон.
Ішли по вулиці, та зайшли в один пустий двір. Будинок був великий, і в ньому була одна пуста квартира, в якій було дві кімнати з пустими ліжками. У цій квартирі ми з мамою поселилися. Будинок стояв напроти штабу дивізії, як пам'ятаєш, але вже коли німці відступали, то будинок спалили, і його зараз нема.

Навкруги біля будинку були яблуні, і я на одну з них заліз і почав співати: «Молодые капитаны поведут наш караван». Мама наказала замовкнути й злізти з дерева, але я не послухав і продовжував співати й кричав голосно. Тоді мама взяла лозину й почала мене з дерева зганяти, але я заліз, щоб лозина не діставала, і продовжував співати. На наш концерт зібралися дітлахи мого і меншого віку.

Не пам'ятаю, як зліз, але пам'ятаю, що в кімнату заскочив німець і почав нишпорити в наших тряпках. Відібрав мамину вишиту блузку, яку вона сама вишивала (мені ця біла її блузка подобалася), і забрав блузку з собою в кишеню.

На другий день в цей садок заїхали військові машини, похідна кухня зупинилася біля нашого двору. В садку німці порубали дерева і вкрили ними свої машини, а кухар – похилого віку товстий німець – почав поратися з мішками. У мішках ми, діти, побачили трощені головки цукру, я більше такого цукру не бачив, хіба що після війни в магазинах Києва. Це був довоєнний цукор, дуже міцний та солодкий. З ним пили чай вприкуску, були навіть кусачки, щоб його розколоти. Гарний був цукор.

Ми (діти) почали просити цукор у кухаря. Він нам дав, не по куску, а скільки хто понесе. Я підставив тюбетейку, і він (німець) насипав її повну. А одна дівчинка років чотирьох-п'яти підставила пелену, і кухар почав їй накладати цукор. Дівчинка піднімала подол, поки не заголилася все вище і вище, а вона була без трусиків (тоді всі так ходили), і кухар дуже сміявся, але нам було не смішно, і зі своїм цукром ми розбіглися по сім'ям.

Побоїще

Скоро після того, як ми поселилися в цьому будинку, були розклеєні листівки, в яких повідомлялося, що було розстріляно дві чи три сім'ї, які ховали радянського офіцера, а це було недалеко від нашого будинку в військовому містечку. Після цього мама вирішила виїхати з Лубен в Іржавець до наших родичів. Піймала коня, знайшла віз, ми погрузилися й поїхали.

Коней на полі бродило дуже багато. Мама зупинялася, ловила свіжу коняку, і ми їхали далі. За нами йшло два німця, і коли мама перепрягала коняку, вони нас обминали, а з новою конякою ми їх. Коли ми їх обігнали, з конопель вийшли чоловік п'ять наших солдатів, і з ними командир, і попрохали у нас дати їм у щось переодягтися. Мама сказала (а це була правда), що в неї є парадний комплект командирський, і вони відмовилися. Після розмови командир витягнув з кобури нагана й закинув його в коноплі, а ми поїхали далі. Це була остання зустріч з солдатами Червоної Армії, аж до визволення від німців у 43 році. Його я теж добре пам'ятяю, як і початок війни, про що напишу пізніше.

Під'їжджаючи до села Оржиці, що стоїть на болотистій поймі річки Оржиці, ми побачили високу греблю, обсаджену товстими вербами, насипану вздовж пойми. По всьому насипу, в основному з лівого боку, було багато поламаних наших машин і побитих солдатів. Такого погрому Червоної Армії я не пам'ятаю, щоб бачив десь на фотографії чи десь іще. На одній спаленій машині я бачив одгорілі трупи людей. Я подумав, що то були поранені, що не змогли злізти з машини й згоріли. Ще бачив наш перевернутий танк, не пам'ятаю якої марки. Пам'ятаю, що стояв страшний сморід (це було на початку вересня, був сонячний день, але роїв мух я не пам'ятаю), і мама мені вкривала голову й казала: «Толічка, не дивися!», а мені все було цікаво і я нічого не розумів. По правій стороні греблі по полю ходило кілька німецьких офіцерів в кашкетах з високою тульєю і шинелях.

По греблі ми доїхали до річки Оржиця. Міст через річку був споруджений з різного військового хламу, остовів машин, на які були накидані людські та конячі трупи, а по верху було прокладено дерев'яні борти від машин, і по ним їздили, але ніде ми ніякої машини чи воза не зустріли. Так ми по цьому мосту в'їхали в село Оржицю. Село було спалене й розбите, і тільки зеленіли в дворах вишневі дерева.

Від Оржиці ми пішли в Іржавець, це 8-10 км звідти. Не пам'ятаю, де ми діли воза з конякою і речі, але дорогу до Іржавця пам'ятаю. На виході із Оржиці було складено й спалено десь п'ять великих і довгих куп із гвинтівок Мосіна й іншої ручної зброї, а перед цими купами біля табору військовополонених було місце, огороджене стовпами десь по три-п'ять метрів висотою с натягнутим колючим дротом. Там були зібрані гармати різних систем, і ще всяке залізо.
По дорозі в Іржавець валялися роздуті коні, мертві, з виставленими прямими ногами, і як снопи валялися побиті наші солдати, наші красноармійці. Вони ще не воняли, і мама по дорозі виймала у них із кишень гімнастьорок медальйони із записаними адресами, куди повідомити про їхню смерть. Я їх не читав, бо добре читати не міг, але як прийшли наші, мама ці документи віднесла у військкомат – там було багато цих папірців. Ще дорогою я бачив багато російських гвинтівок встромлених багнетом у землю.
Так ми дійшли до Іржавця. Прийняли нас тьотя Маруся з дядьком Андрієм, і ми залишилися у них до осені.