ДО ПИТАННЯ АНАФЕМ МОСКОВСЬКОГО
ЦЕРКОВНОГО IМПЕРIАЛIЗМУ НА УКРАЇНСЬКИХ
ДЕРЖАВНИХ ТА ЦЕРКОВНИХ ПРОВIДНИКIВ
(гетьман Iван Мазепа, Святiйший Патрiарх Фiларет)
"Блаженнi ви, коли гнатимуть вас i ганьбитимуть i зводитимуть на вас усяке лихослiв'я та наклепи - Мене ради... Так гнали пророкiв, якi були до вас" (Мф. 5, 11, 12).
Мабуть, в цiлiй iсторiї людства нема такого багатостраждального народу, як український. Майже десять столiть на Українi панували то монголо-татарськi орди, то польська шляхта, австрiйцi та московськi царi. I кожен з них по-своєму нищив, гнобив, розкрадав нашу землю. Але, незважаючи на все це, наш народ, як залiзо, загартовувався у важких умовах буття. Вiн перетерпiв всiлякi негаразди i труднощi та з Божою допомогою у сьогоднiшнiй день розпочинає новий етап власної iсторiї.
Багато ворогiв було в нашої України, проте й чимало славетних героїв i вiрних синiв своєї Батькiвщини Господь дарував українському народу. Одним iз таких великих людей є I. С. Мазепа, який, за словами одних - продав Україну, а за словами iнших - поклав за неї своє життя. Перiод гетьманування Мазепи має складний i рiзноплановий змiст, визначений i iсторiєю українсько-московських вiдносин, i потужним процесом русифiкацiї України на територiї Московської iмперiї, i полiтичними зв'язками мiж країнами Схiдної Європи, i, нарештi, особистим впливом проводирiв тогочасної України i Московщини - гетьмана Iвана Мазепи й царя Петра I.
Давнiй конфлiкт, який триває й до сьогоднi, мiж Україною та Москвою полягає у змаганнi за панування у Схiднiй Європi. Українська державницька думка XVII-XVIII ст. стояла на позицiях української самостiйностi, що було в той час не?ативним фактором для московської полiтики. Починаючи з часiв перемоги нацiонально-визвольної вiйни пiд проводом Б. Хмельницького, яка скрiпила вiру українцiв в те, що вони таки можуть мати свою незалежну державу, Україна почала робити першi кроки до втiлення цiєї мрiї в реальнiсть. Полiтичнi та культурнi успiхи козацької України, що знову стала поважним чинником на Сходi Європи пiд час мазепинської доби, викликали пiднесення нацiональної свiдомостi, одним з виявiв якої було вiдродження старої української iдеї Києва як "Другого Єрусалима". Ця iдея зароджена в Києвi в часи Сагайдачного, її сформулював i пропагував Iов Борецький, вона прийнята i в Печерському Атенеї Петра Могили, вона розвивалась i в часи Хмельницького, а особливо за часiв Мазепи; "iстину рекши, iменно во Втором Iерусалиме, в богоспасаемом граде Києве" (кошовий отаман В. Кузьменко, лист до Мазепи 26.11.1693 р.), а особливо виступає вона з новою силою в творах Ф. Прокоповича про Київ, що його "всi християни одностайно називають Другим Єрусалимом i Новим Сионом" ("Володимир", 1705-1706 рр.). Українська iдея Другого Єрусалима вiстрям своїм повертається проти московського III Рима й стає важливою iдейно-полiтичною зброєю мазепинської України в її змаганнi з Москвою.
Саме в таких полiтичних умовах iснування української козацької держави дiяв I. Мазепа. Безтурботний коханець iз демонiчною силою впливу на жiночi серця при королiвському дворi Речi Посполитої, егоїст, пiдлабузник?.. Чи це справдi - I. Мазепа? А якщо вiн, то чи не жила в ньому й iнша людина, що почувалась сином землi i людностi? Затятий москвофiл, який на старiсть переглянув свої погляди i зрадив росiйського царя - такий улюблений мотив iмперських iсторикiв. А може, Мазепа набагато глибша людина, яка чекала терпляче того дня, який би принiс незалежнiсть Українi? Як же ж нам знайти вiдповiдь на всi оцi запитання, ким був гетьман? Щоб зробити це, потрiбно дослiдити всi фактори, що могли впливати на вирiшення гетьманом тих чи iнших проблем.
Мазепа добре вiдчував вогненний подих i Польщi, i Туреччини, i Криму, мусив триматися якогось берега, який би допомiг йому протистояти польськiй, турецькiй, кримськiй навалам. Окрiм того, потрiбно згадати: адже чи не кожному гетьмановi потрiбна була сила, яка б допомагала йому втримати в своїй руцi булаву, аби її не вирвали суперники. О. Оглоблин у своїй монографiї "Гетьман Iван Мазепа та його доба" глибоко i правдиво дослiдив постать гетьмана: "Москва була потрiбна Гетьмановi, щоб тримати старшинську опозицiю в належних межах i стримувати наростаючi хвилi соцiального невдоволення i протесту". Бо й справдi, були бунти i проти Б. Хмельницького, i проти I. Виговського, хоча вони зверталися до народу iз патрiотичними промовами. Цього фактора не можна вiдкидати, бо кожна людина має свої погляди, а завдання гетьмана не догоджати кожному особисто, а дбати про загальне благополуччя своєї держави. Уже згадуваний Оглоблин у названiй монографiї пропонує таке прочитання тих iсторичних подiй: "Так зване "москвофiльство" Мазепи в перший перiод його гетьманування було лише одним з двох факторiв його загальної полiтики, так само як розрив з Москвою походив не з якоїсь вродженої ворожостi до неї, а з глибокої вiдданости iнтересам України, кiнець кiнцем, з любовi до України. Блискучою тактикою вiн втримав гетьманську булаву i владу на Правобережнiй Українi... Послiдовно мудрою й терпеливо твердою полiтикою вiн зумiв пiднести на вищий щабель українське господарство i культуру, втримати соцiальну рiвновагу в країнi й створити нову, вiддану йому або зв'язану з ним i зобов'язану йому провiдну верству й тим самим паралiзувати деструктивнi тенденцiї старшинської опозицiї, вводячи її в нормальне рiчище конструктивного полiтичного спiвжиття". Так, змiцнивши свою владу i позицiю, Мазепа виграв, але тут вiн i програв. Бо той же фактор вiддалив його вiд рiдних соцiальних верств України, а особливо вiд Запорiжжя, яке довгий час було осередком козаччини i довго вважало його "нелюбим вiтчимом". Саме тому, коли постав вирiшальний день для Мазепи i України, запорожцi, за мiзерним винятком, не кинулися на пiдтримку гетьмана. Ба й навiть бiльше - їхнi полки шикувалися пiд Полтавою на боцi Петра I.
Незаперечно, що кожна велика людина - самотня, бо приречена на нерозумiння навiть найближчим оточенням. А наш сивий гетьман був просто самотнiм, бо, й уже зважившись на рiшучий крок, до кiнця не мiг бути вiдвертим зi своїми урядовцями, щоб не провалити задумане (за часи його гетьманування не тiльки Кочубей та Iскра слали до Москви листи з найстрашнiшими звинуваченнями проти Мазепи).
I це є основною i єдиною причиною поразки полiтики Мазепи, адже ж, коли б за ним пiшли всi соратники, йому довiрилась би вся тогочасна знать, то, можливо, й iсторiя України писалася б по-iншому. Бо, бачачи плани Москви щодо України, вiн швидко нав'язував контакти iз шведським королем Карлом XII, який в той час вiв вiйну iз Росiєю. Мазепа, як прекрасний полiтик-дипломат, пiдписав з королем угоду, яка ?арантувала незалежнiсть Українi. Але плани Мазепи не збулись, гiрше того: цар зруйнував Батурин, столицю Гетьманщини, вирiзавши все мiстечко, вiдiбрав у Мазепи гетьманську булаву, а самого гетьмана, за наказом царя, вiдлучили вiд церкви. 12 листопада 1708 року у присутностi Петра I в Троїцькому соборi м. Глухова, з вiдома митрополита Степана Яворського (українець), тодiшнього першоiєрарха Росiйської Церкви, митрополитом Київським Iоасафом (Крокевичем) було виголошено анафему на "Iвашку Мазепу". Пiзнiше повторювалась ця церемонiя з року в рiк. Особливу увагу потрiбно придiлити цiй подiї, адже за Христовим вченням потрiбно особливу релiгiйну причину, щоб виключити людину iз числа православних християн. А наскiльки нам вiдомо, Мазепа не був єретиком, а навпаки - iстинним православним християнином, активним членом Церкви Христової. Отже, можемо зробити вiдповiдний висновок про анафемування Мазепи, що було виразно полiтичним дiйством, а не релiгiйним актом. По сутi - це був однобiчний указ царя Петра I, якому не вiдповiдала жодна соборна постанова. Роль українського духiвництва в цiй акцiї була зовсiм пасивна, хоча його думки та настрої були протилежнi.
17 лютого 1933 року на Священному Синодi Православної Автокефальної Церкви в Польщi, вислухавши доповiдь у цiй справi митрополита Дионисiя, дозволяється й благословляється молитися по церквах за спокiй душi блаженної пам'ятi гетьмана I. Мазепи, але самої анафеми не знесено. Особливим викривачем антиканонiчної акцiї був єпископ УАПЦ владика Є. Бачинський, який у своєму листi (жовтень 1932 року) протестував проти вiдмови Священного Синоду, пишучи: "Анафеми вiдбувались завжди на Вселенських Соборах або Помiсних i виключно вiд духiвництва: Проте в московських державних i церковних вiдносинах уживання анафеми увiйшло вiддавна в сталу систему, виявляючи узурпацiйну ненормальнiсть. Всi Православнi Церкви, за винятком Росiйської, моляться за спокiй душi цього видатного ревнителя Церкви Вселенської Православної..." А далi постановленням Собору УАПЦ: "Наша УАПЦ Соборноправна врочистою всенародною панахидою по душi гетьмана Iвана Мазепи на плацу перед собором святої Софiї в Києвi 10 липня 1918 р. виступила проти безправного й антиканонiчного анафемування Великого Борця за незалежну Україну".
Але ж кому вiрити: чи iсторикам промосковських поглядiв, чи Московськiй Церквi? Як говорить Святе Письмо: "По плодах їхнiх пiзнаєте їх" (Мф. 7, 16).
Хоча весь образ Мазепи зiтканий iз гiпотез та легенд, та є речi, що свiдчать бiльше вiд всяких гiпотез про нього. Скажiмо, Мазепа-меценат, адже ж його не випадково називали "ктитором преславної академiї Києво-Мазеповiянської". Гетьман добивався вiд царя для київського колегiуму статусу вищого навчального закладу й найменування академiї. Гетьман був її офiцiйним опiкуном. Його коштом збудовано i перебудовано Богоявленський собор Братського монастиря (знищений бiльшовиками в 30-тi роки), Печерську лавру, Пустинно-Миколаївський, Богоявленський, Кирилiвський, Золотоверхо-Михайлiвський, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухiвський Петропавлiвський, Бахмацький монастирi i храми, а ще й поза межами України - у Вiльно, у Рильську i навiть у країнах православного Сходу. Особливу увагу привертає гравюра, яку виконав київський архидиякон Iларiон Мiгура в 1706 роцi. На нiй зображено шiсть церков, найвизначнiших пам'яток дiяльностi гетьмана, а посерединi герб Мазепи. Неможливо залишити поза увагою послану I. Мазепою в Єрусалим, до Гробу Господнього, срiбну дошку з вигравiруваною антимiнсною композицiєю (плащаницею). Цей антимiнс, дар гетьмана, вживається тут тiльки пiд час найважливiших церковних свят, тодi кладуть його на престiл. I то була неабияка честь для особи, яку за наказом Петра I проклинали московськi духовнi пастирi, що не пристав до жодної єресi. Про його дiяльнiсть пише Є. Маланюк: "Державна стратегiя Мазепи була ширша за чисто вiйськову, бо полягала в боротьбi за нове поколiння, яке мало бути вiльне вiд скалiченостi батькiв-сучасникiв i продуктiв Доби Руїни. I в цiм змаганнi з фатальним курсом iсторiї, з самим її фатумом саме й полягає титанiчна велич Мазепи". Незважаючи на ганьбу вiд своїх слiпих братiв, Мазепа все одно залишив велику спадщину, що на сьогоднiшнiй день чимало важить у нашому складному життi. Iз смертю Мазепи український народ втратив великого дiяча, видатного сина, що вiддав усю свою енергiю для майбутнiх поколiнь i для подальшого розквiту української нацiї та її держави. Мазепа - людина, яка дається народовi Богом лише раз на столiття.
В сьогоднiшнiй день Україна виступає на свiтовому рiвнi як держава, що має свою нацiональну гордiсть, рiдну мову та свою Помiсну Церкву. Але, звичайно, iснує чимало проблем сьогоднi, що можна пояснити лише тим, що це першi кроки на цiй нелегкiй дорозi. Адже вперше вона (Україна) отримала статус незалежностi пiсля 70-лiтнього полону у червоної сарани, яка нищила фiзично український народ, а головне - повстала проти духовностi нашої нацiї, а тим самим проти Самого Бога (руйнувались церкви, закривались монастирi, нищились священнослужителi, святi iкони та книги). Але, як пише Святе Письмо: "... всi, хто вiзьме меч, вiд меча i загинуть" (Мф. 26, 52). Вони не встояли i впали, бо повстали на Бога. Проте за 70 рокiв зумiли спокусити багатьох i насадити свої абсурднi iдеї. Бо пiсля того, як iдол Ленiна був повалений, чимало людей опинились у iдеологiчнiй кризi. Їх стан можна прирiвняти до зруйнованого мурашника, де панує хаос. Тому зараз в Українi iснує стiльки єресi: єговiсти, баптисти, сатанiсти та iншi. Хаосне становище людей їм корисне, бо лише так можна звабити людей зi шляху iстинного. Пiсля розвалу комунiстичної системи вся та проказа i нечисть поширилась по всьому свiтi i навiть зараз ще про?ресує у виглядi всяких сект та релiгiйних течiй.
Але Бог почув молитви людей своїх i дав Українськiй Церквi провiдника - Святiшого Патрiарха Київського i всiєї Руси-України Фiларета. Вiн пройшов шлях вiд простого ченця до Патрiарха i тому має чималий життєвий i пастирський досвiд. Вже змолоду завоював у оточуючих авторитет i повагу. У одних вiн викликав захоплення, а в iнших - заздрiсть. Однак завжди був людиною скромною, тихою i мирною, але вiд iнших вирiзнявся гострим чуттям, кмiтливою думкою i великим розумом. Саме тому Москва вживає всiх заходiв, щоб позбутися конкурента, бо за часiв Союзу Фiларет у РПЦ був другою людиною пiсля Патрiарха. Тому iз утворенням УПЦ Київського Патрiархату Росiйська Церква втратила великого церковного дiяча, який безсумнiвно зможе прославити Київ як "Другий Єрусалим чи Новий Сион" на боцi Української Церкви. А це є несприятливим фактором для Москви. Так, бачачи конкурента в особi Патрiарха Фiларета, РПЦ проголошує анафему на нього i на нашу Помiсну Церкву, намагаючись таким чином знищити українське православ'я. Цей випадок ще раз пiдтверджує, що анафема у РПЦ - це традицiя. I хоч, можливо, анафемування в iсторiї допомагало Москвi утримати в своїх руках владу, але це не було корисним для її духовностi. Проголошуючи велику кiлькiсть анафем, московськi iєрархи, напевно, забули, що саме їм потрiбно вiдповiдати за це перед Богом. Але повернiмось до Патрiарха Фiларета, бо вiн є нашою сучаснiстю. Звичайно, РПЦ легко звинуватити Фiларета у нескоєних злочинах, але вона не може заперечити iсторiю, бо Фiларет не єретик i нiколи ним не був. В радянськi часи вiн гiдно служив РПЦ, але коли назрiла хвиля, i для України з'явився шанс отримати незалежнiсть, то Фiларет, розумiючи, що держава без своєї Церкви не проiснує, пiшов на створення УПЦ Київського Патрiархату. "Вiн випереджає час", - так кажуть про нього, тому такий хiд його був несподiванкою для Москви. Саме вiн, об'єднавши Церкву, вiдрубав всi мотузки, якi так тiсно i довго пов'язували Київську Митрополiю iз Московською Церквою.
"Пам'ятайте, наставники й учнi, що всi ви робите одне Боже дiло. Ваше майбутнє служiння, дорогi вихованцi, пов'язане буде з народом, тож виховуйте в собi дух любовi й пошани до свого народу. Якщо ви будете служити Церквi, але не будете шанувати свого народу, ваше служiння не буде повноцiнним", - виголосив перед студентами Одеської Семiнарiї Фiларет. Такi слова, що несуть у собi не тiльки глибоку виховну iдею, а й великий патрiотичний пафос, могла сказати лише людина iз великим почуттям любовi до народу i своєї Батькiвщини.
Як свiдчать приклади його дiяльностi, у порiвняннi з його попередниками, на Київському патрiаршому престолi ще не було такого Патрiарха, як Фiларет. Бо вiн вiдзначився невсипущою iнiцiативою та активнiстю, i не тiльки словом, а й прикладом заохочує архиєреїв i священнослужителiв до активного церковного життя, до визначення мiсця релiгiї як найважливiшого чинника у життi людини.
Бачимо чiтко, що iсторiя нiби повторюється знову, але боляче те, що, коли Україна стала на шлях незалежностi, нашi сусiди, якi думають, що Україна й досi є часткою Великоросiї, диктують нам же самим, кого нам любити, а кого зневажати. Вони ще й досi насаджують свої погляди та iдеї. Але ми - нова ?енерацiя українського народу! I тому не будьмо слiпими, як пише Святе Письмо, а пильнуймо i поважаймо те, що ми маємо сьогоднi, бо на все те Божа воля, не забуваймо про своє минуле i саме на своїй iсторiї будуймо сучаснiсть! Починаймо вiдродження Української держави iз самих себе, бо за все нам потрiбно буде дати вiдповiдь перед Богом. Тому єднаймось, бо лише в єдностi сила народу, а з Божою допомогою i Божим благословенням ми подолаємо всi труднощi i перешкоди, бо Господь надто любить нас, щоб покинути на серединi дороги. Ми, майбутнi духовнi пастирi Української Церкви, вважаємо антиканонiчними i ганебними вчинки московських церковних iмперiалiстiв з їхнiми псевдоанафемами на наших провiдникiв в минулому i сучасному.
"Господь - Просвiчення моє i Спаситель мiй, кого убоюся?
Господь - Захисник життя мого, кого устрашуся?"