Вірші містять певні спостереження, що варті уваги… Проте, вони зміцнили моє враження, що української мови не існує… Немає літературної норми, яку б народ міг підтримувати супереч культурних агресій. Коли я вчився у школі, я дуже дивувався, прибуваючи до села: я ніде не чув тієї норми, що нам надавали у школі. А її і немає, на відміну від великоруської мови, що одна і та ж у книгах та у житті. А що є? Є безліч південно-західних діалектів російської мови в окремих регіонах, кожен з яких сформувався за часів польської окупації та в умовах ізоляції від великоруського етносу. Кожен з діалектів зберігався в селах свого ареалу продовж віків та не хотів змінюватися незважаючи на намагання всіляких шевченків, франків, грушевських та скрипників нав’язати штучно розроблену норму. Ця штучна норма закріплюється лише в російськомовних містах, тобто нею розмовляють інтелігенти, політики, письменники, яких ніхто не читає… Але вона не змогла закріпитися так, щоб підтримуватися незалежно від телебачення та газет. І коли Захід розпочав свою культурну агресію, виявилося, що так звана «літературна норма», тобто мова, якою розмовляють інтелігенти, політики, журналісти та письменники, яких ніхто не читає, змінюється зі понадсвітовою швидкістю. Українське село розмовляє, як розмовляє, а українське місто розмовляє так, як йому накажуть. Накажуть питати «Як ся маєш?» – і вже кожен мексиканський серіал перекладається з цим ідіотським запитанням «Як ся маєш?», над яким я потім сиджу кілька хвилин, щоб зрозуміти… Не виняток з цього правила і «новообраний» полупрезидент, що дуже полюбляє фрази на зразок «вони не є легітимними» (тоді як будь-який здоровий малорос скаже «вони незаконні»). З усієї зграї прем’єрів та президентів останніх тринадцяти років лише Кравчук та Тимошенко володіють тією «літературною нормою», що була вигадана літературознавцями за радянських часів. Інші розмовляють так, як їх вчать солдати культурної агресії – тележурналісти, «діячі культури» та письменники, яких ніхто не читає. А солдати культурної агресії, в свою чергу, розмовляють так, як їх вчать командири – американські та канадські нащадки галіцийських мігрантів початку двадцятого сторіччя.
Якщо ми подивимось на вірші шановної авторки (а я цілком згоден з політичним змістом її текстів), ми побачимо рідкісну суміш південно-східних діалектів російської мови, до якої потрапило багато елементів з великоруського зразка, навіть коли в «літературній нормі української мови» вже існує аналог. Але найгіршим є те, що мова авторки усмоктувала забагато галліцизмів американського походження, не тільки у словах, але і в граматиці, у побудові фрази. На мій погляд, то дуже небезпечний симптом. Він показує, наскільки крихким є культурний фундамент, на якому побудовані елементи малоросійської культури. Українська культура занадто бідна, щоб підтримуватися у незалежній державі. І справа не в поганих політиках, які ведуть Україну до НАТО, а в тому, що ця культура може існувати лише як елемент розмаїття російського макрокультурного організму, але не як окремий культурний організм. Тобто, при будь-якій владі в «незалежній» Україні мине кілька десятиріч – і на цієї території залишиться лише великоруська мова (бо російська культура набагато міцніше) та та мова, яку створять для України в західних лабораторіях. Можливо, українці швидко будуть примушені перейти на польську… На відміну від двадцятого сторіччя, навіть малоросійське село не зможе зберегти діалект свого регіону, бо новітні засоби маніпуляції через телеекран не залишать жодної можливості культурної автономії. А те, що українське село не має міцної культури, щоб протистояти маніпуляції, ми всі бачили в останні місяці…
Тримає тяжка боротьба за те, до якої макроцивілізації належатиме територія нинішньої України. «Незалежна» Україна може перетворитися лише в щось по типу теперішнього Белізу – території, в якої третина населення належить до макрокультури сусіду (в Белізі – латиноамериканської, в Україні – великоруської) і решта складається з манкуртів, деградованих ментальних рабів, в яких немає нічого свого. Останні сторіччя показали, що ті особливості, ті риси малоросійської культури, які надавали багатство російській культурі і які викликали гордість в жителів України – всі ці риси можуть зберегтись і розвиватися лише під захистом російської макрокультури, лише в її лоні. І тім, хто вважає себе українцями, є над чим поміркувати…