нашёл соответствующее место у Грушевского
http://litopys.org.ua/hrushrus/iur808.htm
http://litopys.org.ua/hrushrus/iur80805.htm
Вывод из приведенных свидетельств следующий:
Яка саме фактична основа лежить під сими, як бачимо, досить розгалуженними оповіданнями про арендованнє Жидами церков і побираннє з них доходів 28), зістаєть ся неясним. Документальних звісток про арендованнє Жидами церков і які небудь конфлїкти на сїм ґрунтї досї не викрито, невважаючи на деяке заінтересованнє сею справою 29). В самій традиції обвинуваченнє Жидів в таких знущаннях, як бачимо, зявляєть ся досить пізно — але за те займає показне і міцне місце між арґументами сього історичного антисемітизму 30)
примечания
28) До всїх иньших традицїй про се пробувано додати ще звісну галицьку гаївку про Жельмана: „Іде, їде Жельман, іде, їде його брат": в нїй бачили память про Жида-арендаря, котрого люде виглядали, щоб відчинив церкву й можна було почати великодню відправу (Шийковського Бытъ Подолянъ II с. 73-4). Етноґрафи-записувачі посвідчають, що таке толкованнє істнує і мiж народом — див. записку в Матеріалах до укр. етнольоґії XII с. 54 (тамже і лїтература сеї гаївки); але воно могло поширити ся новійшими часами з книжних джерел. Р. Кайндль в статї друкованій в Leipziger Zeitung 1892 і в перекладї в Буковинї 1896 ч. 67, потім Ф. Зих (F. Zych, ZelmanWolfowicz, 1899). M. Балябан (M. Balaban, Zelman, Nasz Kraj, 1909) пробовали звязати сї перекази з популярним в XVIII в., дуже прикрим дрогобицьким орендарем Зельманом Вольфовичом. Але се здогад сам по собі мало ймовірний, а для питання про аренду церков Жидами і зовсїм нїчого не приносить: в документах про Зельмана Вольфовича нема мови про церкви.
29) Одинокий документ, що бодай наближаєть ся до сеї сфери, се заставний контракт 1596 р. села Слуща в Холмщинї шл. Миклашевському і Жидови Песахови разом, між всякими приналежностями і доходами села згадують ся тут також „церкви і їx подаванє" (Памятники кіев. І ч. 11); звідси деяка теоретична можливість надужить для Жида-орендаря в ролї заступника колятора-патрона. І. Каманїн, застановляючи ся над сим мотивом в обробленню Гоголя, висловив здогад що факт виарендовання церкви десь трапив ся виїмково і зробив таке вражіннє, що з нього утворено популярний аґітаційний мотив (Научныя и литер. произведенія Гоголя по ист. Малороссіи — київські Чтенія т. XVI с. 107). Крамер в своїх записках про Галичину (Briefe über den itagen Zustand in Galizien, 1786, II c. 15) дає инакшу версію традиції: що церкви арендовали Жидам за польських часів самі священики і такі Жиди-орендарі переховували у себе церковні апарати і видавали ключі від церкви не инакше як за певну оплату. Тут стара традиція подає руку практицї заставлювання Жидам певних церковних річей, що місцями входила в свого рода звичаєве право (напр. дячок мав право заставляти Жидови під Великдень певні книги, не уживані в церкві на світлїм тижнї, і потім громада мусїла їx викупати своїм коштом).
30) В українській історіоґрафії міцно вірив сим переказам пок. Костомаров, що за молоду і обробив сей мотив в своїй драмі „Переяславська ніч" — див. його замітку в Рус. ист. въ жизнеописаніяхъ II (вид. 1886) с. 365. Новійше до сеї справи: Галаитъ Арендовали ли евреи церкви на УкрайнЂ (Еврейская Старина 1909, I, і з деякими доповненнями осібно, Київ, 1909), та ряд заміток в київській пресї з приводу сеї брошюри, особливо Олена Пчілка, „Історія-брехня" (в оборону традиції) — Рідний Край 1909 ч. 30, і замітки в Кіев. ВЂстяхъ ч. 278-9 M. Василенка і Ол. Салїковського в оборону поглядів Галанта.
'Бій відлунав. Жовто-сині знамена затріпотіли на станції знов'
