Классику надо знать!
Великий советский кинорежиссер Александр Довженко в своей книге о детстве "Зачарована Десна" вспоминал случай, когда он с отцом плыл в плоскодонке по Десне - вечер, тишина, солнце за гай заходит - а из плавень (камышей) лев морду высунул и заревел! О как! И неважно, что лев тот из передвижного цирка сбежал - поезд с рельс сошел - важно то, что Довженко на всю жизнь эту фантастическую картину запомнил.
Цитата:
"А було ось як. Поставили ми з батьком перемети в Деснi i пливемо до
куреня в душогубцi на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, i так менi
хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому
просторi. Дивлюсь у воду - мiсяць у водi смiється. "Скинься, рибо",-думаю
- скидається риба. Гляну на небо: "Зiрко, покотися",- котиться. Пахнуть
трави над водою. Я до трав: "Дайте голос, трави",- гукають перепiлки.
Дивлюсь на чарiвний, залитий срiбним свiтлом берег: "Явися на березi
лев",появляється лев. Голова велична, кудлата грива i довгий з китицею
хвiст. Iде поволi вздовж висипу над самою водою.
- Тату, гляньте - лев,- шепочу я батьковi, як зачарований.
- Де там той лев. То ж...- далi батько почав пильно вдивлятися, i, коли
човен порiвнявся з левом, батько пiдняв весло i гучно ляснув плазом по
водi. Ой, лев тодi як стрибне та як рикне! Луна покотилася громом. З мене
вилiтає душа. Весь берег, кручi, лози,- вся округа переповнилась трепетом.
Батько трохи весла не випустив i, вже на що був хоробрий, а теж засмутився
i сидiв нерухомо, аж поки нашу душогубку не однесло водою i не прибило до
крутого берега. Посидiвши ще мовчки з пiвгодини, ми оглянулись - нi
висипу, нi лева: подався десь у лози.
До самого ранку горiв у нас вогонь на куренi над Десною. Менi було
страшно i чомусь жалко лева. Ми не знали з батьком, що робити, коли почне
вiн їсти наших коней чи дiда, що спав пiд дубом. Я довго прислухавсь, чи
не гукне вiн ще раз. Не гукнув. Перед сном менi так палко захотiлось
розвести левiв i слонiв, щоб було красиво скрiзь i не зовсiм спокiйно.
Менi набридли однi телята й конi.
На другий день казали вже, що ненадовго пощастило тому левовi
звiльнитися з клiтки. Коли трапилась аварiя поїзда пiд Бахмачем i клiтка
мандрiвного звiринця поламалась, виплигнув вiн на волю, глянув навкруги, i
так йому, очевидно, стало погано, так остогидли глядачi, й приборкувачi, i
все на свiтi, що вiн махнув на все та й подався на Десну знайти собi хоч
трохи вiдпочинку. Тiльки не прийшов вiн i тридцяти верстов, як догнали
його, оточили з усiх бокiв i вбили, бо вiн був лев. Не мiг же вiн ходити
серед телят i коней. Його ж у вiз не запряжеш, яка з нього користь. Коли б
ще вмiв вiн гавкати чи мекати,- голос не годиться: гукає так, що листя
в'яне й трави стеляться... Ну добре... Ой, що хй я пишу! Здається, не плив
я човником тiєї ночi по Деснi. Плив батько сам, а я лежав на куренi, пiд
дубом, коло дiда. Може, й так. Ну, лев же все-таки проходив нашим берегом!
I десь коло Спаського вбили його стражники!"
