|
|
От
|
Bismarck
|
|
|
К
|
All
|
|
|
Дата
|
26.07.2003 13:56:58
|
|
|
Рубрики
|
WWII;
|
|
Ми програли все.
Здравствуйте!
Нашел вот только что:
Ми програли все.
Ми програли все, тепер нам Бог суддя. Пройшло вже так багато часу з
43-го, коли ми присягнули на вiрнiсть Адольфу Гiтлеру, людинi, яка винищувала
наш власний народ. Ми програли, але наша поразка не скiнчилась тодi в
сорокових, наша поразка назавжди, назавжди до самоi смертi.
Ми все програли. Тодi я був ще юнаком, юнаком, який був згоден повiрити в будь що, просто пiд
впливом певного стилю викладення, певного очарування зовнiшнiм блиском.
Пафосними речами. Вже потiм, пiсля вiйни, коли менi довелося прочитати твори
Ремарка, чи Беля, я зрозумiв, що страшенну спустошенiсть, яку я вiдчув пiсля
тiэi жахливоi вiйни, вiдчувало цiле молоде поколiння людей, що воювало на
сторонi, яка програла. Ремарк та Бель, вiдчували, що iх обманули, що iх краiна
вела вiйну несправедливу та непотрiбну своэму народовi, але все ж вони воювали
за свою краiну, як Ерiх Ремарк в 1 свiтовiй, так i Нобелевський лауреат Генрiх
Бель в 2 свiтовiй.
Ми все програли. Ми ж воювали за тих, хто винищував наш народ, ми допомагали винищувати
спiввiтчизникiв своiми молодими та здоровими руками. Тiльки потiм, коли я
зрозумiв, що вiдтепер, моiй душi, не буде покою, коли я зрозумiв, що ночi
кошмари не припиняться, вже потiм, коли навiть я веселився й радiв, якась
тяжка, наче чужа думка, вмить руйнували усi моi намагання бути "як всi" - я
почав думати, що краще менi б було й не народитись. Важкий тягар сумлiння
зробив мене мертвим, вже тодi, коли я ще вiдчував всю повноту та силу свого
молодого життя. Я помер в ту мить, коли вперше надiв однострiй з тим
проклятущим орлом.
Ми все програли. Я потрапив на вiйну добровольцем. Тепер я розумiю, що шансiв
в мене не було зробити щось iнакше. Моя Батькiвщини опинилась на роздорiжжi,
i фактично моя особистiсть залишилась один на один з страшною машиною
пропаганди Третього Рейху. З одного боку всi цi заклики рiдною мовою, всi цi
плакати, на яких радянськi солдати поiдають малюкiв, усi цi моi спiввiтчизники
що вже служили нiмцям та вiдчували себе чудово. Вони були нiби своi, але
одночасно вiдчувалось, що вони вже "не нашi", але вiдчуття було таке
невловиме, що навiть важко було зрозумiти, гарно це чи не дуже. Одне було
точно ясно, в тiй невизначеностi, в тому мiнливому свiтi, вони виглядали, як
люди впевненi i може тiльки тому, молодь, яка ще не змогла виробити власну
правду, але яка вже вмiла i хотiла ненавидiти когось, ненавидiти за те, що
свiт в тi далекi вже сороковi, палав страшним полум'ям свiтовоi вiйни. Це було
з одного боку. З iншого, всi бачили, що нiмцi роблять лихо. Але пропаганда все
могла пояснити : комунiсти, ляхи, кацапи, жиди. Нiмцi навчали нас тому, хто э
справдi ворог украiнця, навчали нас цьому i "своi", тi, що виглядали так
впевнено тодi, коли пояснювали нам, що комунiст, жид та лях не мають статi та вiку. Згодом, вони навчили нас вбивати дiтей.
Ми все програли. Але перед тим я присягнув Гiтлеру, коли Сталiнградська битва була вже програна. Я присягнув Гiтлеру, коли в Бабинiм Яру, вже лежали десятки тисяч замордованих киян. Я присягнув Гiтлеру, коли Украiни вже не iснувало, в той час, коли нацисти подiлили ii на шматки - Галичину, Буковину, Надднiпрянщину, Новоросiю. Я присягнув Гiтлеру, коли кожен четвертий бiлорус лежав вбитий, iнодi в землi, iнодi просто неба, серед зпалених сел, обiймаючи своiх мертвих дiтей. Я присягнув в той час, коли моi вчителi вирiзали полякiв. Я присягнув своiм вбивцям.
Потiм був розгром пiд Бродами, потiм була зрада наших хазяiв пiд Тернополем, потiм було замирення населення. I я вбивав. Але часто я вбивав заради милосердя, за тим , щоб залишившись в живих, нещаснi не потрапили до рук моiх товаришiв. А потiм наших хазяiв розгромили. I ми здались на милiсть переможцiв, але тих переможцiв, в чиiй краiнi ми не вбивали дiтей та жiнок.
Потiм був Нюрнберг, i визнання систему СС, в якiй я служив, злочинною органiзацiэю, всю, без виняткiв, не виключаючи й мене.
Ми все програли й сидiли наче криси по схованках, лише згодом, тi моi товаришi, якi так само як я , втративши все, взамiн отримали страх, страх перед покаранням, пiдняли голови й почали вiдроджувати той мiф, який нас юнакiв, привiв до зустрiчi зi зрадою та злочином. Злочином проти людства.
I все повторяэться знов : комунiсти, жиди, ляхи. З мене досить. Хай Бог судить iх за iх слабкiсть, за iх небажання глянути в очi правдi та власному сумлiнню. Хай Бог судить iх за те, що ми все програли. Що в нас не маэ бiльше Батькiвщини, що Украiна нас бiльше не чекаэ. Що ми стали вигнанцями там, де iншi стали героями. Хай Бог судить iх за ту страшну та цинiчну неправду, яку вони наче отруту, знов i знов намагаються дати молодi. З мене цього досить.
Ми все програли. Тепер я стара людина, що скоро стане перед Богом, i який скоро доведеться спокутувати своi грiхи. I тепер останнэ що менi залишилось це покаяння. Покаяння не перед живими, навiть не перед мертвими, якiм не пощастило пострiчатись з таким звiром, як я. Покаяння перед самим собою i нехай цей лист, буде для мене таким покаянням. Перед тим, як пiду, назавжди.
Слава Украiнi.
Петро Глинський. колишнiй рядовий СС "Галичина".
С уважением Bismarck