"І ось ранньою весною 1944-го розпочалася Холмська трагедія, хоча ще влітку минулого року поляки знищили разом з населенням такі села, як Моложів, Стрільців, Тучані, Мірче. Це сталося майже в один день, 26 травня.
Шістсот польських бандитів з відділу АК напали на моє рідне село Сагринь Вони його оточили й запалили. Загін самооборони був малочисельний, лише 20 осіб. Не витримавши натиску, він відступив. Багато людей бігло у бік церкви і постерунку, де дислокувалися бійці самооборони. Вони сподівалися на захист і порятунок. Тут усі були перебиті поляками. Затри доби цієї жахливої акції вбито, заколено багнетами, спалено живцем 812 жінок, дітей і старших за віком чоловіків, бо молодь відійшла разом із самообороною. Крім того, в Сагринь на нічліг з'їжджалися під захист бійців самооборони люди із сусідніх сіл. Усі вони тут теж загинули. Наша сім'я врятувалася, просидівши у наповненому наполовину водою схроні, що знаходився в обійсті родичів у Сагрині, до яких ми приїжджали на нічліг з колонії. Загинули мамин батько і брат: батько був живцем спалений, після важкого поранення в рідній хаті, а брата поляки задушили в схроні, кинувши туди запалену подушку. Йому було всього 16 літ.
Під час нападу на село закатували дружину з дитиною отця Василя Ляшенка, настоятеля церкви с. Сагринь, її задушили й прострелили голову, а 4-річну дитину знайшли вбитою з перемотаною рукою. Багато людей загинуло в церкві, їх перестріляли, а храм підпалили. У мурах, що збереглися, поляки зробили костел.
Майже одночасно із Сагринем спалені села Турковичі, Теребінь, Маличі, Шиховичі та ін. 10 березня 1944 року згоріло село Ласків. Тут убито понад 250 осіб. Як стверджують очевидці, на нього напала банда, яка і складалася в основному з місцевих поляків. Село горіло від запальних куль, а людей, котрі втікали, бандити з гвинтівок і кулеметів розстрілювали. Тих, кого зловили, перед розстрілом жорстоко мучили: відрізували руки, вуха, кололи багнетами й ножами, поранених кидали у вогонь. Через декілька днів у Ласків пригнали людей із сусіднього Смолигова, щоб ті закопали трупи."
"Ми жили в селі Ніпчики. В лютому 1944 р. на село напали підрозділи 27 дивізії АК. Ми тікали до села Новини і далі в ліс. Але не всі встигли добігти і сховатися. Моя мама, Кулик Олена Семенівна, мала тоді 47 років. Щоб перевести подих, тікаючи, вони з 15-річною Степанидою Курило та 4-річною Оленкою, заскочили до спорожнілої хати Тосика Новосада. Поляки їх там заскочили. По команді «Лєжаць!» вони попадали на долівку, а маленька Оленка залізла на ліжко й голосно заплакала. Вдарив бандит прикладом по маленькій голівці, а вона ще дужче закричала. Ще раз вдарив, дівчинка покотилася на долівку, захлинаючись. «Яке мале, а таке моцне» - мовив, вистрелив, добив. Тоді кинувся до Степаниди, колов довгим тонким штиком на гвинтівці, наскрізь пробивав молоде тіло. Скрикнула, тяжко застогнала, після десятка ударів затихла. Другий кат колов маму. Вона була по-зимовому тепло вдягнута, а вбивця втішався, бив несильно широким багнетом, щораз вибираючи інше місце. «Застржель, добій ту стару холєру!»- радить один. «Нє псуй кулі, она стара, і так здохнє» - другий. А той все б’є і коле... Врешті лишили хату. Мама знала, що підпалять, і доки є сили, треба рятуватися. Поволі виповзла з хати й рушила до копички соломи. Аж тут знову поляки. Один хотів добити, другий гукнув: «Нє руш, і так дойдзє!». Аж тут з Новин почався наступ самооборони – сотні Миколи Каліщука - «Зуха». Поляки відступили. Коли ми знайшли маму, вона мала 62 багнетні рани, але залишилася живою. Вилікувавшись, докладно розповідала про ту страшну годину, коли її мордували та вбили на її очах двох дівчаток. А всього за кілька польських нападів у Стенжаричах загинуло близько 200 українців. Мама померла в 1964 р."
"Це було 12 лютого 1944 р. Зима була снігова й холодна. Кругом палали села, а в нас в Охнівці, Богу дякувати, було в селі більш-менш спокійно, хоча вже кілька раз навідувались поляки з Білина, грабували і навіть вбивали людей. Біда, страх зближують, об’єднують люд, і ми, селяни, сходились до якоїсь хати по кілька родин на ніч, часто виставляли якусь варту з палицями, аби вона попередила про небезпеку. І цього вечора з сином Іванком, якому було 8 років, та з шестирічним Сергійком ми з чоловіком пішли до сусіда Якова Млинара. В хаті його були його дружина Марія Калениківна, сусідка Параска з чоловіком Панасом Климчуком, ще був Клим Гергель, його дружина, моя мама і ще люди, я вже й призабула хто. Чоловіки спали, де хто примостився, тим більше, що в хаті було настелено соломи, діти також спали. У той час спали одягнутими і взутими, на випадок тривоги, щоб одразу вискочити надвір і в поле. Жінки сиділи тихо, інколи перешіптуючись. Горіла-диміла гасова лампа, вікна були щільно завішені ряднами. Було вже за північ. Якийсь неспокій не давав мені бути в хаті, і уже вкотре я вийшла надвір. Коли чую, від агронома біжать люди, якісь голоси, рух. Сумніву не мала – це чужинці. Вбігла в хату і крикнула: «Вставайте і тікайте. Швидше!». В одну мить чоловіки, хлопці, підлітки вискочили з хати з білими ряденцями, які кожний мав при собі, аби на снігу накритись і зіллятись з білим снігом. Діти так швидко не повставали, і доки я їх розворушила, то поляки вже тут. Жінки – хто під ліжко сховався, хто в запічок, а моя мама з онуками хотіла вискочити надвір, аж в хату вскочив поляк з лопатою в руках і маму вдарив лопатою по голові, і мама впала, а він ще хлопця Іванка вдарив, і цей заплакав-закричав на все горло, на всю хату. Нас усіх вигнали на подвір’я і тут від сусідів пригнали жінок і дітей. На подвір’ї був колодязь, і всіх до нього зігнали, а тоді поляк настромив дівчинку на вила-двійчата (такі залізні вила з двома зубами, що використовувалися для скиртування снопів), підніс та вкинув у криницю, а тоді настромив восьмирічну Христинку Мазур і підніс. Дівчинка звивалася на вилах, плакала, кричала, доки і її не жбурнув у колодязь. Аж тут підтягнули до криниці збитого з ніг залізним прутом військовополоненого. Він втік з німецького табору і переховувався у селян. Його теж вкинули в криницю, слідом за дівчатками, а за ним вкинули коловорот. «Нехай їм м’яко спиться» - вишкірився польською мовою в усмішці бандит, кидаючи в криницю подушку і якесь лахміття. Це відбулося дуже швидко, усі заціпеніли, а нападники вирвали з рук безтямної матері шестирічного Василька, рідного брата Христини Мазур, і також вкинули в колодязь. І тут моя мама впізнала одного поляка в темряві снігової ночі, що був з Охнівки, жив на сусідній вулиці. Вона скрикнула: «Вікторцю, що то ви робите?». Той відвернувся і крикнув по-московськи: «Женщин і дєтєй нє трогать!». Тут же підійшов ще один і мовив: «Нє руш кобєте з дзецьмі!».
Коли бандити, усе пограбувавши, поїхали, ми повернулися до хати. Не було вікон, виламані двері, нічого не було, окрім соломи на долівці. Холодно, чути стогін з криниці. Почали вертатися чоловіки й хлопці з поля. Знайшли віжки, прив’язали кошика і спустилися в колодязь. «Синок! - кричав Петро Мазур у криницю, - Васильку! Сідай у кошик і тримайся за віжки!». «Васю, а тебе прохромили вилами, як мене?» - питала в братика восьмирічна Христинка в тісному колодязі, на десятиметровій глибині. «Як мене пече всередині, як болить», - говорила, плачучи. Потихеньку витягли шестирічного Василька. Ще витягли побитого, скаліченого коловоротом військовополоненого, який сказав, що обидві дівчинки вже мертві.
Аж тут знову почувся шум, крики. Усі живі та поранені розповзлися і понакривалися білими ряденцями на снігу. Військовополонений лишився біля колодязя. Коли повернулися, біля колодязя нікого не було – його таки вкинули в колодязь.
У цю ніч в Охнівці були вбиті й замордовані поляками до 80 мешканців. У списку вбитих вояками 27-ої Волинської дивізії АК селян Охнівки 166 осіб. Решту встановити поіменно не вдалося. Не всіх удалося й поховати на кладовищі – не було кому. Декого ховали на місці загибелі, таємно, вночі, щоб самим до ями не потрапити."
Это только по действиям АКовцев. А вот по полицаям-полякам маленькое воспоминание (впрочем, здесь не сказано, что это были полицаи -- сказано только, что приехали со стороны полицейской базы)
"Коли до села наближалися польські підрозділи, люди з хутора тікали до лісу. Це сталося 20 липня 1943 р. Під вечір зі Стенжарич до обійстя під’їхали кілька підвід з поліційної бази, що була в Стенжаричах. Тато лежав тоді тяжко хворий, не зводився з ліжка, та й ми були ще малі, тож наша родина так і залишилася. Я неподалік пас корову з бичком. Зачувши постріли біля хати, заховався у рів. За якийсь час визирнув і побачив поляка з вилами. Впав на дно рову, затулив руками голову та й лежу, чекаючи удару вилами. Але поляк мене напевно не помітив, він погнав корову з бичком. Семирічний Льоня тікав у поле поміж полукіпків жита. За ним стріляли, але йому вдалося заховатися у мак. Шестирічний Женік заховався на полі в картоплинні. Коли бандити від’їхали, ми троє наблизилися до хати. Я побачив, що стіна вище вікна забризкана кров’ю, кривава доріжка веде до льоху. У ньому ми знайшли мертвих батьків і трьох братів. Льоня і Женік розповіли, що встигли побачити.
Поляки зайшли до хати, витягли хворого тата на подвір’я, сперли до стіни й били прикладами в голову, груди, в живіт, били й лежачого. Маму із шестимісячним Іванком на руках поставили до стіни поряд з конаючим татком і вистрелили в голову. Іванко, ударившись до землі, заплакав, його також застрелили. 12-річному сину Федору тут же, під хатою, розтрощили голову обухом сокири. Вітик мав 2,5 років. Його лезом сокири розрубали від плеча до грудей. Він спочатку стогнав, потім замовк."
